Русская литература: Русская литература Краткий пересказ Школьные сочинения 
Література: Українська класика Стислі перекази української літератури Шкільні твори 



translit кириллица
Тексты: показывать полностью разбивать на страницы по 5 тыс. знаков

Рятували Конотоп (Давидов Анатолій Іванович)


1 2 следующая > конец >>


Не віриться Ігоркові, що їхня річка Конотоп була повноводою. Зараз у ній горобцеві по коліна! А дідусь каже, що колись Конотоп боялися вбрід переїздити, отакий він був глибокий, а дно споконвіку мулисте… Через те й назву таку річка дістала.

Зараз Конотоп обмілів, береги лепехою і стрілолистом затягло, вже й ряска до середини добирається, а це, знав Ігор, недобра прикмета — вода стає непротічною.

Хлопці, правда, знайшли одне глибоке місце й зробили там купальню. Однак і там вода сягала не вище грудей. А як кортіло розігнатися й шубовснути в річку! Та де?

Позаторік приїздили в село меліоратори. Це ті, що поля обводнюють, а болота висушують. Пропонували Конотоп на канал перетворити, щоб з нього воду брати для штучного зрошення.

— Рибу розведете, водну станцію побудуєте! — заохочували-голову колгоспу. Та Петро Васильович не погодився:

— Річки не стане зовсім, і луки висохнуть, а вони у нас багаті…

Тоді ж спорядив голова колгоспу до Києва вчителя біології Івана Михайловича.

— Дізнайтесь у вчених, — сказав, — як Конотоп врятувати.

Недовго й їздив Іван Михайлович, а як повернувся — одразу ж до Петра Васильовича.

— Береги треба обсаджувати деревами й кущами, за джерела братись!

— Тоді за діло! Складайте план роботи. Коштів не пожаліємо! А в неділю людям про все розкажете! — рішуче мовив голова.

У неділю до клубу зійшлося майже все село. І старим, і малим, виходить, не байдуже, що з річкою буде. Іван Михайлович порозвішував карти, схеми різні. Розповів, звідки Конотоп витоки бере, які джерела його водою поять, від чого ті джерела замулюються, яка роль зелених насаджень у зміцненні берегів та збереженні вологи. Про це всі начебто і раніше знали, та не до всіх доходило, що все ось так взаємопов’язане, що рівень води в річці, приміром, залежить від якогось джерельця, яке від неї, може, за кілометр…

Береги обсадили ще восени. І суботники були, і недільники… В левадах, які доходили до берегів, що хто хотів, те й садив, а на колгоспній території — верби та осики. Петро Васильович настояв: і дешево, мовляв, і швидше виросте.

Школярі всерйоз зайнялися пошуками джерел. Старі люди допомагали в цьому. Ігорів дідусь Іван Хомич пригадав, що на їхній леваді колись була гарна криничка, а згодом замулилась, краї обвалилися…

Ще взимку діти разом з Іваном Михайловичем склали карту джерел. Діючі позначили голубими кружальцями, а ті, що замулилися, хотіли помітити чорними, та староста біологічного гуртка Петько Трохимчук заперечив:

— Краще червоним. Таким кольором у «Червоній книзі» рідкісні звірі та рослини помічено. Червона фарба — сигнал тривоги. Ось ми і вдаримо на сполох — будемо джерельця рятувати!

Як було з ним не погодитись?

Невдовзі сталася ще одна подія: в районній газеті з’явилася стаття про добрі діла гуртківців. А від редакції така примітка: «Державної ваги справу розпочали в Грушках. Люблять жителі цього села рідну природу. Закликаємо всіх трудящих, учнів району підтримати корисне починання. Зробимо наш район квітучим парком!»

…Дідусеві ніколи. Хоч і на пенсії давно, а все на колгоспному дворищі товчеться. Хтось на роботу не вийшов — Іван Хомич за нього! Скільки бригадир не запрошував дідуся піти в сторожі, той не погоджувався: відпрацював, мовляв, своє, пенсію маю, а ось там, де найпотрібніше, сам допоможу.

Сьогодні Ігорьок встав раненько, зирк у вікно — дідусь під повіткою нарубані дрова на зиму складає.

— Дідусю! — відкрив Ігорьок вікно. — Ходімо до кринички, пора джерельце розчищати.

— Давно б треба! — погодився дідусь. На ньому біла лляна сорочка (інших не носить!), штани-джинси, заправлені в ялові чоботи. — Так роса зараз, гляди, яка, а твої чобітки десь у коморі!

— Не боюсь я роси! — Ігор радий, що не проспав. — Бабуся каже, що користь од роси велика. І влітку, як тепло, треба босоніж по ній ходити. Ось так! — стрибнув з вікна й рішуче ступив у сивий від роси спориш.

Думав, що холодно, аж роса така приємна, немовби на килим пухкий ступив.

— Ну, якщо ти такий молодець, — усміхнувся дідусь, — тоді ходімо в береги! (Так він називав леваду.)

Неширокою стежкою, обсадженою смородиною і квасолею, йшли вони вниз. Ігор закачав штани й сміливо ступав за дідусем. Час від часу той зупинявся, гладив онука по білій голівці. Мовчали. Тільки раз відстав від дідуся Ігорьок. Побачив у гудинні світлобокого соковитого огірочка, вирвав, витер долонею і захрумтів. Смакота!

У кінці городу дідусь прихопив лопату: бабуся залишила, коли молоду картоплю копала.

Ось і береги. Город від лук відділений вербами. Уже на Ігоревій пам’яті, як дідусь настромляв кілків, а вони пустили коріння й вруняться зараз кучерявими кронами. Тепер у них сороки полюбляють ховатися. Ігор нерідко виганяє їх звідси, щоб бува не покрали курчат на дворищі. Вони, курчата, інкубаторні, без квочки, тому-то охороняти їх, крім Ігоря, нікому. А ще у вербах вивільга буває, її Ігорьок не чіпає: знає, що це птах корисний. І цікавий: перед дощем нявкає по-котячому!

За вербами кущі: калина, бузина, порічки, а то й просто верболіз.

Стр. 1

1 2 следующая > конец >>



Вверх